15 травня 2008 року.

м.Київ, вул.Трьохсвятительська,4.

Бібліотека імені Ольжича.  

– Олександре Сергійовичу, досі у будинку, де колись діяла Центральна Рада, перебували найрізноманітніші установи, а от тематичного музею, присвяченого цій сторінці української історії, ще не було.

– Так, звичайно. Тому ж ми його зараз і робимо, бо його не було. Започаткував створення музею Український інститут національної пам’яті у співпраці з Будинком вчителя та Академією педагогічних наук, а основою майбутньої колекції стало зібрання Бібліотеки імені Ольжича. Власне, це зібрання виникло завдяки українській політичній еміграції за кордоном.

– Цю бібліотеку Ви останні роки очолювали.

 – Не останні роки, а всі роки існування Бібліотеки імені Ольжича.

 – І будете й далі  очолювати?

– Так. Зараз я нею керую на громадських засадах, тому що не можу кинути цю дитину. Хоча вже маю другу. Тому працюємо, допомагаємо одне одному.

– А скільки кімнат вже передано музею?

– Йдеться не про те, скільки приміщень передано. З сучасною кількістю експонатів ми поки можемо освоїти лише один зал. Досить великий і помітний зал площею майже в 100 квадратних метрів з п’ятиметровою стелею.

Цікаво, що звідти ведуть двері у не менш цікаве сусіднє приміщення, звідки й починалася Українська Центральна Рада.  Справа в тому, що там колись містився читальний зал при Педагогічному музеї. Тобто, в інтер’єрі були лише стільці й столи – саме те, що необхідне для зібрання великої групи людей. В даному випадку, Центральної Ради. І ми нині знаходимось через стіну від цього історичного місця.

Ліворуч – двері до колишнього читального залу Педагогічного музею, звідки починалася Українська Центральна Рада. Праворуч – вхід до майбутнього Музею УНР. Ця стара бронзова ручка пам'ятає тепло руки Михайла Грушевського.

– З чого складатиметься майбутня експозиція? Ви могли б дати бодай найзагальнішу характеристику?

– Вона складатиметься з кількох груп експонатів. Моє завдання, і моя мрія, і моє бачення музею наступне: там мають бути оригінальні речі. А копія може бути лише тоді, коли оригінал від сонця, від часу «сліпне» і пропадає.

– А зараз багато у Вас автентики?

– Все. У нас всі матеріали для майбутньої експозиції – це оригінальні речі. Там немає жодної копії.

– Буде якийсь центральний експонат - смислова домінанта музею? 

– Центром експозиції стане текст Четвертого універсалу.

– І також оригінал?

– Так, оригінал, але що в даному випадку мається на увазі? Тоді, коли був прийнятий Четвертий універсал, в друкарні була надрукована енна кількість відбитків, які розміщалися в установах, кабінетах і т. д. Ось один з тих відбитків і буде у нас виділений і світлом, і композиційно. Це є, так би мовити, пуп нашої державності ХХ століття.

– А особисті речі відомих державних діячів?

– У нас є два комплекси речей відомих військових діячів доби УНР. Найперше хочу сказати про Миколу Капустянського, який був десятою дитиною з одинадцяти нащадків священницької родини і став згодом генералом УНР. Він створив військово-історичну працю, що до цього часу не втратила актуальності. Написав, як безпосередній учасник описуваних подій, тому краще за нього і не можна було написати. Це книга «Похід українських армій на Київ-Одесу 1919 року». Він досяг однієї з найвищих посад тієї доби – став першим генерал-квартирмейстером армії УНР. 

 Від Миколи Капустянського ми маємо кілька сотень фотографій. Більшість, на жаль, пізнішого часу, але є й знімок, датований 1919 роком. Маємо його послужний список, маємо нагороди доби УНР – Галицький хрест, Хрест Симона Петлюри і пізніший Комбатанський хрест. Маємо численні рукописні документи, зокрема, три варіанти заповіту, створені у складні для нього часи. Мені дуже подобається фраза з останнього варіанту: коли будете мене ховати, прошу не грати тужливих мелодій. Треба співати і грати, як казав Капустянський, «будуючи».

Експонати майбутнього Музею УНР: оригінальні фото Петлюри та Винниченка, послужний список та нагороди генерала Капустянського.

 – А від Симона Петлюри є щось?

– Ми маємо єдину оригінальну фотографію, щоправда вже паризького періоду. Інших оригінальних фото Симона Петлюри в Києві я знаю лише два: у Музеї гетьманства та в архіві. У нас третє.

– Офіційна назва майбутнього музею – Музей історії УНР.

– Точніше, Музей Української Народної Республіки.

  Експонат майбутнього Музею УНР: оригінальне фото штабу Нестора Махна.

– Однак у цьому приміщенні діяли й центральні установи Української держави Павла Скоропадського?

– Можна сказати, що не діяли. Приблизно було це так: коли Центральна Рада тут оселилася (в один зал і два закапелочки, як вони казали), поряд знаходилася російська військова льотна школа прапорщиків. І ця школа постійно робила різні капості сусідам. Але поступово за кілька місяців ця школа десь ділася, вітром її розвіяло, а Центральна Рада зайняла весь будинок.

Тут починався перший уряд – про це згадує Винниченко у своїх записках і ми вже визначили це місце. Поступово розвивався бюрократичний апарат, створювалися різні міністерства (тоді – генеральні секретарства) і переїздили в інші райони міста. Спочатку сам центральний апарат переїхав на Хрещатик у готель «Савой» – приблизно там, де зараз міська адміністрація. Однак Київ був провінційним містом і приміщень для великих установ тут не вистачало. Саме тоді, до речі, у міністра внутрішніх справ виникла цікава ідея створення нового урядового центру.

– На Звіринці.

– Так.

  Експонати майбутнього Музею УНР: рідкісні видання доби визвольних змагань.

– Насправді моє питання було трішки про інше: чи буде в експозиції розкриватися тема Українськї держави Павла Скоропадського?

– Звичайно, буде. Ми її розглядаємо, як складову частину нашої історії.

– Питання дещо формальне, але тим не менш… Українська держава Скоропадського республікою не була, а ваш музей носитиме чітко «республіканську» назву.

– Ми ретельно обговорювали назву музею і перебрали кілька варіантів. Спинилися на цьому.

– Я розумію: УНР – це вже впізнаваний бренд.

– Так. Я дивлюся на ці питання, як історик, а не вузько, як гетьманець, чи як уенерівець, чи як петлюрівець, чи з позиції іншої якоїсь групи. Це наша історія, і варто спокійніше ставитися до цих нюансів.

– Ви згадували, як визначали в нинішньому Будинку вчителя приміщення, де відбувалися різні події доби УНР. Тобто, Ви вже повністю розібралися з географією цієї споруди?

– Частково. Наприклад, до цього часу ми не встановили, де конкретно був кабінет Грушевського. Логічно ми знаємо де – методом виключення зійшлися на двох вірогідних кімнатах. А от знайти підтвердження письмові нам не вдалося. Натомість вдалося визначити, де починалася Центральна Рада, де зароджувався Генеральний секретаріат і куди потім перемістився.

– У будь-якому випадку, центральний зал знаходиться там, де й знаходився. А основні події розгорталися в ньому.

– Звичайно. І наш святий обов’язок, який ми обов’язково виконаємо – встановити біля відповідних приміщень Будинку вчителя анотаційні дошки про історичні події, які там відбувалися.

– Окрім постійної експозиції Вашого музею, важливим експонатом стане сама будівля. Звичайна фахова екскурсія цим будинком справлятиме на відвідувача велике враження, адже все тут справжнє, все лишилося від доби УНР.

– Саме це відчуття причетності до історії надзвичайно важливе. Збереглися фотографії 1912 року, які показують, як цей будинок виглядав зсередини. Нічого майже не змінилося! Зникли якісь незначні деталі: скажімо, в залі сходи були обрамлені такими декоративними лебедями, яких згодом прибрали. Але загальний вигляд інтер’єрів лишився тим самим.

Ліворуч – головний вхід до будинку, праворуч – центральний хол.

Що цікаво, коли будинок у 1930-х роках трохи перебудували, зробив це той самий архітектор – Павло Альошин. Він же й подбав, аби було дотримано початкової стилістики.

Суперавтентика: історичні біломармурові сходи на другий поверх до головної зали Будинку вчителя. Справжність підтверджується десятками кам'яних латок від численних реставрацій. 

– Тобто, зорове сприйняття сьогоднішнього відвідувача не відрізняється від того, яке мали Грушевський чи Петлюра.

– Так. Якщо навести туди зараз костюмованих людей і створити такий собі людський мурашник, ми потрапимо в точно відтворене історичне середовище доби Центральної Ради. Є кінохроніка, яка показує тих людей, як вони входять і виходять з цього будинку. На жаль, не збереглося жодного знімку всередині.

– До речі, а який статус матиме Ваш музей?

– Музей буде складовою частиною Українського інституту національної пам’яті.

– І входитиме до cкладу цього інституту, як структурний підрозділ?

– Так. Туди ще входитиме на тих самих підставах Музей голодомору та кілька інших, які поки проектуються.

– Але інші музеї будуть десь в іншому місці?

– Тут буде тільки наш музей. До речі, я особливо хочу підкреслити, наскільки нам приємно, що тут знаходиться саме Будинок вчителя. Сюди приходитимуть вчителі, з якими ми зможемо безпосередньо працювати, які будуть доносити до людей, поширювати нашу інформацію.

– Вже маємо у Києві трагічний прецедент: вигнали з Кловського палацу Музей історії Києва і вселили високу судову установу. І чудова пам’ятка архітектури практично зникла, закрилася для людей назавжди. Будинку вчителя в цьому сенсі дуже пощастило.

– Так і є.

– А коли приблизно Ви розраховуєте відкриватися?

– Поки-що ми йдемо за графіком. Зараз у залі йде ремонт, художники тим часом розробили концепцію експозиції і працюють над технічними кресленнями. Якщо все буде добре, ми хотіли б відкрити музей 22 січня 2009 року. Тобто, приурочити до 90-ліття Акту злуки і чергової річниці Четвертого універсалу.

Кімната майбутнього Музею УНР. В центрі біля вікна – внутрішні двері до колишнього читального залу Педагогічного музею, звідки починалася Українська Центральна Рада.

– А хто проводить ремонтні роботи?  

– «Київмськбуд».

– Підготовкою до відкриття Ви задоволені?

– Ми домовлялися з ними, що втручання в інтер’єр з їхнього боку буде мінімальне і якщо якась навіть дрібна деталь десь стирчить, вона й далі повинна залишитися. Єдине, що доведеться замінити – це вікна. Тогочасні технології були досить примітивними і вже не відповідають сучасним вимогам. Тож ми поставимо туди металопластику, але з повним відтворенням графіки старої віконної рами.

Будуть реставровані двері, які збереглися… Та там все збереглося! І люстра та сама, яка світила тим, хто писав Четвертий універсал. Навіть на підлозі є такі вентиляційні лючки – і вони з того часу. Вся ця автентика саме й підкупає найбільше.

– Щиро дякую Вам за розмову.

Розмову вів Іван ДИВНИЙ

Сьогодні  витончена споруда Будинку вчителя вимушено сусідить з хмарочосами, що заполонили історичний центр Києва. Підніжжя білосніжного архітектурного дива омивається автомобільним морем.

 ДОВІДКА (автори – Л. ФЕДОРОВА, Д. ЯНЕВСЬКИЙ, В. ЯСІЄВИЧ, з матеріалів «Зводу пам’яток історії та культури м. Києва»)

 Педагогічний музей, де працювала Українська Центральна Рада – вул. Володимирська,  57.

1909-1911 рр. Арх. П. Альошин. Пам’ятка архітектури, історії мистецтва.

Зводився коштом промисловця С. Могилевцева.

Триповерховий, тинькований, цегляний, увінчаний металевим заскленим куполом (31 м у діаметрі).

У виступаючій частині на першому поверсі вестибуль, на другому – зала на 500 місць у вигляді амфітеатру з балконом.

Облицьовано інкерманським білим вапняком, з якого висічено і скульптурну композицію фризу на тему «Освіта» (близько 200 фігур; скульптори В. Козлов, Л. Дітріх).

Оформлено у стилі неокласицизму. Ділянка музею захищена високими чавунними гратами, що повторюють огорожу Першої гімназії. За виразністю композиції, новаторським конструктивним рішенням є однією з кращих громадських споруд міста.

Відкриття музею у цьому будинку відбулося у 1912 р. Заснований у 1902 р. при Київському навчальному окрузі, він мав на меті знайомити з найкращою постановкою навчально-виховної справи в Росії та за кордоном, сприяти розвиткові педагогіки. Музей мав колекції наочних приладів, підручників для навчальних закладів, спеціальну бібліотеку, здійснював значну просвітницьку роботу (виставки художників, лекції, читання, концерти, курси). Експозиція та кабінети містилися на другому поверсі, бібліотека та читальня – на першому, виставочні зали – на третьому. У 1915-1916 рр. – евакуйований, після повернення експозиція не відновлялась.

У 1913-1915 рр. частину приміщень першого поверху займало Київське товариство охорони пам’яток старовини та мистецтва (засновано 1910 р.) та його музей. У товаристві працювали відомі вчені, громадські діячі: В. Хвойка, М. Петров, О. Ертель, Г. Павлуцький, В. Іконников, Ф. Титов та інші.

У 1917-1918 рр. відбувалися засідання Української Центральної Ради, заснованої у березні 1917 р. Центральна Рада – представницький орган, що об’єднував усі соціальні прошарки, професійні, культурні, національні, конфесійні організації й політичні партії України. Засідання Малої Ради для керівництва поточною роботою відбувалися у залі на другому поверсі. Влітку 1917 р. тут містився і перший уряд України – Генеральний секретаріат та його відомства: фінансів, продовольства, земельних справ, військових справ, юстиції освіти. У будинку відбувалися з’їзди селян, політичних партій, громадських організацій.

27-29 квітня 1918 р.  Мала Рада прийняла перший основний Закон – «Конституцію Української Народної Республіки. Статут про державний устрій, права і вільності УНР». 29 квітня 1918 р. Центральна Рада припинила своє існування.

У цьому будинку працювали голова Центральної Ради М. Грушевського, такі видатні діячі часів революційно-визвольних змагань в Україні, як Д. Антонович, С. Веселовський, В. Винниченко, С. Єфремов, Ф. Крижанівський, В. Науменко, А. Ніковський, М. Шраг (заступники голови); секретарі УЦР М. Єреміїв, М. Чечель, Л. Чикаленко та інші; генеральні секретарі (міністри) Х. Барановський, В. Голубович, Б. Мартос, С. Петлюра, М. Порш, І. Стешенко, П. Христюк та інші; члени Директорії УНР А. Андрієвський, А. Макаренко, Є. Петрушевич тощо.

Тут проводили роботу українські партії: УСДРП, (соціал-демократична робітнича), УПСР (соціалістів-революціонерів), УПАФ (автономістів-федералістів).

Деякий час тут містилися Українська державна Академія мистецтв (у 1917 р.), Пролетарський музей (з 1921 р.), Музей революції (з 1924 р.), філіал Центрального музею В. Леніна (з 1937 р.).  У 1935-1937 рр. за проектом арх. П. Альошина здійснено реконструкцію будинку – розширено в глибину кварталу. З 1984 р. тут містяться Будинок учителя та Педагогічний музей України.

У 1995 р. на фасаді й у вестибулі будинку встановлено меморіальні бронзові дошки на честь Центральної Ради (ск. В. Сивко, арх. М. Білик).